Розповіддю про Вознесіння завершується Євангеліє від Луки і починаються Діяння апостолів. В завершенні Євангелія від Луки розповідається, як Ісус явив себе апостолам разом з двома учнями, зібраними у Єрусалимі. Ісус їсть з ними і дає деякі настанови. В кінці Євангелія читаємо: «І Він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога» (Лк. 24, 50-53).
Це закінчення вражає. Лука наголошує, що учні перебували сповнені радістю, коли Господь остаточно віддалився від них. Ми мали б очікувати протилежне. Ми чекали б, що вони зостануться безпорадні і сумні. Світ не змінився, Ісус відійшов від них остаточно. Вони отримали доручення, що видавалося нездійсненним і непосильним. Як вони могли благовістити перед людьми в Єрусалимі, в Ізраїлі, в цілому світі та сказати: «Цей Ісус, що нібито зазнав фіаско, є Спасителем нас усіх?» Кожне прощання лишає по собі біль. Хоч Ісус пішов від них як Той, Хто живе, як могла не засмутити їх остання розлука? І все-таки в Євангелії говориться, що вони у великій радості повернулися в Єрусалим і славили Бога. Як ми можемо все це зрозуміти?
Безперечним є те, що учні не почуваються полишеними. Вони, очевидно, вважають, що Ісус не полинув далеко від них, і переконані в Його новій присутності. Вони впевнені, що саме зараз Він по-новому, могутньо присутній у них. Їхня впевненість є у тому, що «Божа правиця», до якої Він «вознесений», є складовою нового способу Його присутності, — яку не можемо втратити, — що Він з ними так, як лише Бог може бути близько.
Радість учнів після Вознесіння прояснює нам цю подію. Вознесіння - це не відхід у віддалену зону всесвіту, а постійна близькість, яку учні досвідчують так потужно, що дуже довго перебувають у великій радості.
Таким чином, завершення Євангелія від Луки допомагає нам краще осмислити початок Діянь апостолів, де змальовано Вознесіння Ісуса. Відхід Ісуса випереджений тут розмовою учнів з Ісусом, під час якої — все ще опираючись на свої старі уявлення — запитують Його, чи тепер Він відбудує Ізраїльське царство. На противагу цьому уявленню відновленого Давидового царства Ісус дає обітницю, що вони сповняться силою Святого Духа, і доручає їм бути Його свідками аж до краю землі.
Остаточно відкинуте питання про час і пору. Діяльність учнів не повинна ані надуживати історією, ані шукати невідомого прийдешнього. Християнство — це присутність, дар внутрішньої близькості Бога і доручення діяти, свідчачи про Ісуса Христа.
У цьому зв' язку характерною є фраза про хмару, що взяла Ісуса з-перед очей учнів. Хмара нагадує нам сцену Преображення - де ясна хмара огорнула Ісуса та учнів (пор. Мт 17, 5; Мк 9, 7; Лк 9, 34-35). Пригадує нам також про сцену благовіщення Марії Божим посланцем Гавриїлом, що сила Всевишнього «отінить» її (пор. Лк. 1,35). Хмара нагадує про святий намет Старого Союзу, де вона є знаком присутності Господа (пор. Вих 40, 34-35), Який ішов як хмара перед ізраїльським народом дорогою пустині (пор. Вих 13, 21 — 22). Розповідь про хмару однозначно є богословською розповіддю. Хмара позначає вознесіння Ісуса не як подорож до зірок, а як вступ у Боже таїнство. Цим виражено зовсім інший вимір буття.
Новий Завіт — від Діяння апостолів до Послання до Євреїв — передбачає «місце», куди Ісус пішов у хмарі, описане на підставі Пс 110, 1. Як це — сидіти чи бути по правиці Отця. Що це означає? Під місцем не мається на увазі далекий космічний простір, де Бог, так би мовити, спорудив свій трон і на цьому троні дав місце й Ісусові. Бог не є в одному із просторів поряд з іншими просторами. Бог є Богом — передумовою і підвалиною всього існуючого простору, але не частинного його. Бог є Господом і Творцем усього простору. Його присутність не просторова, а якраз божественна. «Сидіти праворуч Бога» означає мати частку в цій Божій могутності над усяким простором.
В Одній суперечці з фарисеями Ісус сам по-новому пояснює псалом 110, що вказало християнам шлях до розуміння. Уявленню про Месію як нового Давида і Давидове царство — уявлення, що донедавна було притаманне апостолам — Ісус протиставляє уявленню про Того найбільшого, Хто має прийти: справжній Месія не Син Давида, не Господь Давида. Він сидить не на троні Давида, а на Божому троні (пор. Мт 22, 41 — 45). У Вознесінні Ісус йде не кудись до далеких небесних світил, а входить у спільність життя і влади з живим Богом, у стані вищості Бога понад усяким простором. Тому Він не «пішов геть», але завдяки самій Божій могутності завжди присутній тепер з нами і для нас. У прощальних промовах Євангелія від Йоана Ісус саме це говорить своїм учням: «Відходжу і до вас повернуся» (Йн 14, 28). У цьому стихові подиву гідно виражено своєрідність «відходу» — одночасно Він є «приходом», і цим інтерпретовано таїнство хреста, Воскресіння і Вознесіння. Його відхід є якраз таким приходом, новим способом близькості, тривалої присутності, як Йоан показує радість, про яку ми чули в Євангелії від Луки.
Оскільки Ісус є біля Отця, Він не є далеко, але близько до нас. Тепер Він уже не в одному окремому місці світу, як перед Вознесінням, тепер у своїй могутності, що перевищує для усіх усякий простір, Він присутній поруч з усіма і йому моляться всі — протягом цілої історії — і в усіх місцях.
В Євангелії (Мк 6, 45 — 52 і парал.) є чудова невелика розповідь, де Ісус передвіщає у своєму земному житті цей вид близькості до нас і так дає нам легше її збагнути.
Після помноження хлібів Ісус каже учням сісти на човен і переплисти на інший берег, до Витсаїди, а сам відпускає народ. Потім Він усамітнюється «на горі» для молитви. Учні залишаються в човні одні. Через сильний вітер, штормові хвилі бурі їм загрожує небезпека. Господь, здається, далеко на своїй горі. Але тому, що Він є біля Отця, Він бачить їх. Він іде до них по морю, сідає у човен і припроваджує їх до їхньої мети.
Це образ часу Церкви, який призначений і для нас. Господь є «на горі» Отця. Тому Він нас бачить. І тому може будь-коли ввійти у човен нашого життя. Тому ми можемо Його завжди кликати і завжди бути певними, що Він бачить і чує нас. Також і сьогодні човном Церкви Ісус кермує через схвильований океан часу із зустрічним вітром історії. Часто виглядає, що човен нібито потопає. Проте Господь є близько і приходить у слушну годину. «Відходжу і до вас повернуся», — це довіра християн, причина нашої радості.
