flag-ua-honoratki

                                                                       
header-sample

Вівторок, 13 жовтня 2015, 07:51
Гонорат Козьмінський народився  16 жовтня 1829 року прийшов в Білій Підляській у Польщі. На хрещенні він отримує чотири імені: Флорентин, Вацлав, Іван і Степан. Вдома його називали Вацлав. Він був жвавим хлопчиком, з дитинства відрізнявся спостережливістю та проникливістю, любив системетичність і порядок, що рідко можна побачити у дітей.
honorat3
 
 Впевнено можна сказати, що на той час ситуація в цій частині тодішньої Російської Імперії була важкою, й причому особливо через релігійні конфлікти. Після антиімперського Листопадового Повстання стало ще важче. Вже в 1838 р. на північно-східній території Підляшшя почалось насильне приєднання греко-католиків до Православ'я, і хоча деякі частини цієї території мали релігійну свободу довший час, однак багато греко-католицьких спільнот страждало від переслідування за свою віру. Настає період посиленої русифікації.
Але що ж спільного могло бути між ситуацією уніатів та життям малого хлопця. Справа в тому, що дід Вацлава Козьмінського, Леон Козьмінський, був уніатським священиком, а батько Гонората прийняв Таїнство Хрещення та миропомазання в українсько-візантійському обряді Католицької Церкви. Однак вже його діти були римо-католиками. Й це також пов’язане само з тим, що в римському обряді було більше шансів зберегти вірність Риму і не піддатися насильницькій русифікації та прозелітизму.
Тож коли Вацлаву було 11 років сім'я Козьмінських переїхала до Влоцлавка, а гімназію він закінчив неподалік - в Плоцку. Отець Гонорат неохоче розповідав про свої шкільні та студенські роки. Адже, незважаючи на глибоку побожність, яку він виніс з дому, саме тоді він втратив віру. Пізніше, вже як монах він з болем думав про цей час відвернення від Бога. Повернення до віри сталося в важкі хвилини його життя. По-перше це була несподівана смерть батька, коли Вацлаву було тільки 16 років, по-друге, за кілька місяців, в цей політично неспокійний час його заарештовують і кидають до в'язниці. Справжні причини цього невідомі, але можливо, що арешт був мотивований  знайомістю Вацлава з Карлом Рупрехтом, котрий брав участь у підпільній боротьбі польських патріотів проти російського царату. Можливо їх переплутали одне з одним, а може це було пов'язане з невдалим нападом повстанської групи Пантелеона Потоцького на Сєдльце.
Цей важкий період був для Вацлава часом, коли він, відбившись від дна глибокої депресії, пережив переломний момент у внутрішньому житті. З його записок видно, що час арешту був для нього часом реколекцій і навернення. Він писав: „Матір Божа прийняла молитви моєї матері, бо я не думав про навернення, спричинилася до того, що сам Ісус прийшов до мене в тюремну камеру і делікатно привів мене до віри“. За рік його визнано невинним і він виходить на волю, приступає до Таїнства Сповіді і відкриває в собі покликання до монашого життя. В грудні 1848 році він застукав до дверей Капуцинського монастиря у Варшаві, а у 1852 р. отримав Таїнство священства і від цього часу метою його життя стала справа провадження людей до Бога. Блаженного Отця Гонората називають Покровителем довіри і витривалості, а також В'язнем Сповідальниці. Це тісно пов'язано з його духовним життям. Він завжди з глибокою повагою трактував  чернече життя. При цьому йому йшлося не тільки про педантичне і докладне виконання монаших обов'язків, але про відповідальність за особисте покликання до святості.
Він дуже сумував з того приводу, що капуцини працювали на цих теренах вже третє століття, але до того часу не мали жодного святого. І о. Гонорат прагнув стати цим святим і в цьому прагненні не було ані пихи, ані зарозумілості. Він завжди пам‘ятав про свою грішність, яку усвідомив підчас ув‘язнення. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком і так 68 років монашого життя він невпинно прагнув до святості і здобував її. Дорога його внутрішнього життя була періодом твердої, непоступної боротьби за особисту святість, була дорогою сірої буденності. Вже від початку священицького життя він о. Гонорат, як кожний священик, мав багато обов‘язків (виголошування проповідей, сповідь, відправлення св. Євхаристії та інших богослужінь, відвідування хворих і в‘язнів). Крім цього він викладав в теологічному інституті, а згодом став провінциальним секретарем усього Чину. Ще пізніше стане гвардіаном в варшавському монастирі.
Роботи йому ніколи не бракувало, і він з охотою відповідав на потреби людей.
Бачив важку ситуацію народу, підтримував вірних в духовному плані, але також серйозно думав про конкретну допомогу. Численні вдови, сироти, бідні сім‘ї, котрі не могли забезпечити належного утримання і виховання своїм дітям ― саме тут Отець Гонорат бачив велике поле до праці.
Він розумів, що це завдання не для однієї людини. На своїх проповідях, котрі були прості і доступні говорив про громадську діяльність і про громадських діячів, для котрих турбота про ближнього повинна виростати з глибокої віри й у вірі черпати силу. Дивлячись з перспективи часу, здається, що такі слова він звертав передусім до себе, тому що з того часу вже назавжди суспільно-громадські справи стали йому близькими. Вивчення і пізнання цих проблем і глибоке закорінення в них стало великою допомогою при організуванні нових чернечих громад. Отець Гонорат мав уміння відчитувати ознаки часу і цей божий дар старався використати на Божу славу. Кінець проповідницької діяльності блаженного спричинило скасування законів, яке провела царська влада, як репресії за Січневе Повстання. Варшавський монастир капуцинів тоді зліквідували, а ченців вигнали. І таким чином О. Гонорат опинився в Закрочимі і йому заборонили виголошувати проповіді. І от в цей час починається його душпастирство в сповідальниці.
Вже з перших років висвячення він був відданий „керівництву душ“, а тепер це був єдиний спосіб, щоб провадити людей до Бога. Вістка про нього ширилася все далі й далі, а кількість осіб, котрі хотіли в нього сповідатися, незважаючи навіть на поганий, на той час, доїзд до Закрочима, постійно зростала.
О. Гонорат мав особливу харизму, особливий дар щодо таїнства сповіді, яке він глибоко розумів і переживав. Впродовж багатьох років він виводив людей на стежки святості. Без сумніву, місією о. Гонората було провадження осіб, котрі хотіли цілком присвяти себе Богу, але приймав кожну людину, що приходила до нього, свідомий того, що Христос страждав на хресті за кожного. Він писав в своїх нотатках: "Це Ісус стоїть біля сповідальниці в особі хлопця і чекає, щоб я цінував Його волю більше ніж те, що мені подобається. Чи зможу я його відпустити з нічим, щоб тільки догодити собі".
Бл. Гонорат відчував особисту відповідальність за кожного, хто приходив до граток його сповідальні, і намагався як найкраще зрозуміти кожну людину, розпізнати Божу волю щодо неї, і дати добру пораду. Тут не було місця для людських симпатій чи антипатій, навіть коли вірні були аж занадто захоплені світськими проблемами, він молився, щоб Бог допомагав йому старанно і охоче сповідати всіх людей. При цьому дороговказом в цій діяльності для нього були власні настанови. Ось вони:
1) "З кожним простим чоловіком, бабусею, дитиною, бути, як один з них".
2) "Найстаранніше слухати вбогих, дітей, старих і братів".
3) "Радіти, що слухаю убогих".
Через великий наплив тих, що прагнули висповідатися в о. Гонората, довелося запровадити запис. Інакше їм би доводилося чекати на сповідь по декілька днів. В своїх письменних творах о. Гонорат багато писав про таїнство сповіді. І всі свої труднощі, пов'язані з цим від представляв о. Прокопу Лещинському, і деякі з його порад навіть записував. Ось декілька з них.
"О. Прокоп радив використовувати уяву, наприклад, єднатися з Ісусом так, як ніби в мені живе. В сповідальниці уяви собі, що Він сидить і слухає, говорить і пробачає гріхи".
І ще одна порада: "Не гніватися, не поспішати, бути терпеливим і лагідним з кожним".

Додати коментар


Захисний код
Оновити