Часом у житті наступає такий момент, коли людина зупиняється і оглядається назад. Вдивляється у прожитий етап життя і аналізує перемоги і невдачі. Хтось назве це кризою. А я назву це підготовкою до перших обітів.

Прожитий етап життя тривав три роки. Для когось мало, для когось багато, а для мене – достатньо. Достатньо, щоб побачити важливі моменти і відділити несуттєве.

На початку пригадуєш тих, хто спричинився до того, щоб цей етап існував. Відомо, що найперший – це Господь. Який малюючи на кривих лініях мого життя привів мене до храму та на катехези до Першого Причастя. Напевно, до цього теж спричинився і мій батько, який випрошував у небі (сподіваюсь) дар навернення для мене. Адже за пару років до мого навернення він помер. Багато чого мені дало спілкування з сестрами монахинями у парафії, священиками. Доброзичливе ставлення і щирість, любов до ближнього та працьовитість робили свою справу. І я потрохи закохувалась у це Згромадження і богопосвячене життя загалом. Звичайно ж, були і важкі моменти. Відомо, ми грішні, і живемо серед грішних. Але... Господь знає що робить і через будь-які ситуації спроможний формувати людину. Але в будь-яких важких ситуаціях дає підтримку. І слава Йому за це навіки. Врешті переступаєш поріг монастиря. Постулат.

Перший рік. Звикаєш до чогось нового. Нового стилю життя, нового кола спілкування, розпорядку дня, правил та звичаїв. Минає тиждень-два. Розумієш, що ти справді на своєму місці. Ось воно, справжнє щастя. Відомо, будні сповнені і радощів, і труднощів. Але разом з Ним це – дрібниці. Потихеньку відкриваєш те, що оточуючі сестри вже дуже добре знають. І в цьому радість, що все відбувається поступово. Крок за кроком, без випередження подій. Закінчуючи рік постулату розумієш, що далі – щось інше, щось більше і серйозніше. Нові горизонти.

Другий рік. З радістю починаєш другий рік – новіціат. Багато хто каже, що ти щаслива, просить тебе про молитву, бо кажуть, що Господь новичок обов’язково вислуховує. Часом дивишся на таких людей здивовано. Але добре, як просять, то молишся. Наближається підготовка до Різдва. Повітря сповнене романтикою. Дитя має невдовзі народитись. Зненацька дзвонить мама. Їй мають робити операцію. Знайдено ракову пухлину. Без паніки. Лікування має зайняти не більше пари тижнів. Тож з надією на краще їду до рідного міста, щоб допомогти Тому, хто страждає у моїй мамі. Але на місці все видається не таким простим. Перспектива вимальовується не дуже радісна. Загальний курс лікування триватиме пару місяців, а потім ще реабілітація... Ніхто точно строки не говорить. Найгірше, що лікарі самі точно нічого не знають. Для них нібито це експеримент і прогноз у цьому – справа невдячна. Час йде. Бувають моменти, коли питаєш у Єдиного у Трійці, навіщо дав відчути радість від реалізації покликання і в певний момент це все зависає в повітрі. Адже майбутнє не відоме. Багато чого залежить від подальшого здоров'я мами. Але Він не залишив мене. Крім того, що багато людей молиться за мою маму, за мене, Він дає добрих сестер, які підтримують словом, ділом. У таких ситуаціях це важливо. Врешті випробування віри завершується. Господь зцілює маму, а я маю можливість ще більше закохана в Нього і захоплена Його величчю повернутись у новіціатське гніздечко.

Третій рік. Це була винагорода за пережите у другому році. Спокій, мир, радість, безмежна кількість благодатей. Бачиш, як Він діє у Твоєму житті, пізнаєш себе, часом відкривається Він. Крім того, дає людей, які допомагають тобі йти до Нього. Знову ж таки, молитвою, словом, ділом і прикладом. В цей час намагаєшся якнайбільше Його пізнати, щоб ще більше полюбити. Нарешті дізнаєшся, що зможеш скласти обіти. Несподіванка. Але приємна. Хочеться максимально використати час, що залишився, щоб підготуватись до цієї величної події. Але розумієш, що Він має керувати цією підготовкою. Терпеливо чекаєш. Що ж Він для тебе готує?

День перших обітів. Несподівано, але у серці немає хвилювань. Хіба що трошки. А так – спокій, мир та радість. Відчуваєш особливу Його близькість і Любов. Крім того, що сонячна погода за вікном, ще й зранку бачила на небі білий слід від літака. Це було “Добрий ранок!” від Ісуса. Настає момент Літургії. Незабутньо. Здійснилось. Радість розриває серце. Може не зовсім це видно ззовні, але всередині... І в такий момент просто кажеш : “Дякую!”.

Так і зараз, хочу ще раз сказати Йому: “Дякую!”. І не жалкую, що сказала одного дня: “Так!”. Попереду щось нове і не відоме. Ризикуєш. Бо знаєш, якщо зробиш крок, то не впадеш у прірву, але у люблячі обійми.