flag-ua-honoratki

                                                                       
header-sample

П'ятниця, 26 жовтня 2018, 14:41

Не раз у наших розмовах, що стосуються духовного життя вживаємо слово покора. Однак, часто виявляється, що маємо хибні уявлення про покору, які часто базуються на вирваних з контексту цитат зі Святого Письма або викривленому людському погляді на Божу логіку. Як розрізнити, де є справжня покора, а де її фальшивка? Спробуймо придивитись до прикладу життя одного італійського святого.

Humility-The-Secret-to-Holinessblog

Одним із вчителів постави покори по праву називають святого Франциска з Ассізі. Як свідчать джерела, покора Франциска як випрошена благодать була огорнута глибокою таємницею. Її характеризували величність, глибина і прозорість у зовнішній та внутрішніх поставах. Тобто, якщо б ми сьогодні поспілкувались зі святим Франциском, то його покору могли би побачити на власні очі: помітили у жестах та вчинках, почули б у словах. Це не є скарб, що закопаний глибоко в землю і прихований від людей. Покора сама по собі випромінюється з людини, яка її отримала в дар.
 
Життя Франциска та цілого Ордену Братів Менших будується на покорі, більше того - «найвищій покорі». Покора завжди йде у парі зі своєю «сестрою» убогістю. Покора є чеснотою, що виявляється у внутрішньому приниженні людини перед Богом (стосується розуму і почуттів людини). Прийняття і перенесення упокорення є натомість ефектом чесноти покори, коли людина зовнішньо принижується перед іншими (стосується кожної постави тіла і є зовнішнім знаком, майже втіленням внутрішньої покори).
 
Покора – це постійне перебування в дорозі, постійний вибір, нове натхнення до конкретних вправ, які народжуються з покірного пізнання себе. Насправді покірне у своїх намірах, прагненнях і бажаннях серце «форматує» упокорення у покору і невпинно прямує до приниження. Тож не можемо сказати, що ми вже стали покірними. Це постійне перебування в дорозі до підкорення вершини гори, що зветься Покора.
 
Хто знає хоча б трохи про молодість Франциска з Ассізі, бачить в уяві юного гуляку та «короля вечірок» (так би його сьогодні назвали). Людина, що має гроші (звичайно ж, від батьків, хоча і сам також працював), друзів, вплив, прихильність друзів та міщан. У такій ситуації Франциск постійно був спраглий людської слави та гучних оплесків. Однак за допомогою благодаті це прагнення перетворюється у незмірне прагнення слави Бога, що об’явився в обличчі Христа.
 
Як ми бачимо пізніше, для Франциска покора це не лише чеснота, чеснота Христа, а природа Втіленого Слова. Цю природу бачимо у містерії втілення, страждання і Євхаристії. «Ось Він принижується щодня (Флп 2,8) як тоді, коли з царського трону (Мудр 18,15) зійшов у лоно Діви. Щодня приходить до нас під покірною постаттю. Щодня сходить з лона Отця на вівтар у руках священика», - підкреслює Франциск. Франциска захоплює цей приклад покори. Він прагне його наслідувати. Але щоби упокоритись потрібно позбавитись усього. «Не залишайте для себе нічого з себе, щоби вас цілком прийняв Той, хто цілковито вам віддається», - повторював Франциск.
 
Першим засобом на дорозі до вершини покори для Франциска стали роздуми над покорою Христа, прояви якої бачимо у Новому Завіті. Це була їжа для душі святого. Коли навіть хтось із братів пропонував йому читання інших фрагментів Святого Письма, то Франциск переконував, що йому достатньо лише читати про знаки покори Спасителя. Такі роздуми, медитація, ефективно викривають кожний слід егоїстичної любові та допомагають нам бути відданими Богу.
 
Молитва Франциска не мала якихось надзвичайних зовнішніх проявів, надзвичайних захоплень або емоційного пережиття. Тим не менше Франциск ділиться з братом Леоном, що в душі показані йому були два світла: одне - свідомості і пізнання самого себе, а друге – свідомості і пізнання Творця. Якщо ми справді рухаємось дорогою покори, то будемо відкривати безмежну велич Божої доброти і мудрості, Його могутність. Натомість дивлячись на себе помітимо глибину власної підлості та убогості, над якою залишається лише плакати. Покора є великим і потужним прожектором на те, ким я є.
 
З такої глибокої молитви народжується справжнє переконання власної людської обмеженості. Це не так, що лише вустами сказати, що я великий грішник. Святий повторював: людина є лише тим, чим є в очах Бога, і нічим більше. Той, хто захоплювався особою Франциска міг почути у відповідь: «Я ще можу мати синів і дочок … Якби лише Той, хто позичив, захотів би забрати у мене позичку, то я залишився би лиш із тілом та душею, які має невіруюча людина».
 
Наша покора проявлятиметься також і у нашому одязі. На що ми звертаємо увагу, коли обираємо одяг, скільки його маємо? Може завжди прагнемо найкращого одягу, і завжди оновлюємо свій гардероб згідно тенденцій у моді? Не будемо наслідувати Франциска у носінні однієї ряси з латками, але…
 
Покора Франциска та його послідовників проявлялась у тому, що вони просили милостиню. Нам дуже важко вдається просити, якщо нам бракує покори. А якщо прийняти чиюсь допомогу потрібно, то краще би ця людина нам не допомагала (наприклад, якщо хтось хоче допомогти хворим родичам). Нас починає мучити наша гординя, і дуже важко простягнути руку, аби попросити (не йдеться про милостиню), або прийняти те, що нам дають. Якщо покірна людина ділиться, то робить це з делікатністю і відчуттям братерства та рівності, тут немає місця для приниження або зверхності.
 
Справжня покора виявляється також і у визнаванні гріхів. Франциск прагнув завжди бути щирим у визнаванні гріхів. З цього також випливає вміння визнати свої помилки, обмежені знання або вміння у якійсь сфері. Якщо людина є покірна, то завжди вміє також зробити зауваження іншим, але з любов’ю. Якщо хтось образить покірного, то він вміє пробачити, не осудити, а також вміє сам перепросити.
 
З повноти серця говорять уста. Покірність також відзначатиме мову і жести людини. Така людина не сперечатиметься, не прагне над усе довести свою правду і непомильність (йдеться про нездорові суперечки). Франциск пригадував, що там де є терпеливість і покора, там немає ані гніву, ані суперечки. Говоритиме зрозуміло, щиро і однозначно, стримуватиметься від непотрібних розмов, які возвеличують марноту марнот.
 
Дуже доброю перевіркою рівня нашої покори є ситуації, коли щось відбувається не так, як ми хочемо. «Не може пізнати Божий слуга, скільки має терпеливості та покори, поки все йде згідно його думки. Коли ж настане момент, коли йому почнуть противитись, тоді виявиться, скільки він має покори… рівно стільки, не більше», - звертається Франциск до своїх братів. Покірна людина радиться і вміє висловити свою думку (а не прикривається ніби-то покірним: «я не знаю, я ж не вчений»), не звертає увагу на становище та посаду у спілкуванні з іншими. Справжня покора вчить, що той, хто керує, той найперше служить. Не боїться будь-якої роботи, навіть принизливої.
 
Покора у святого Франциска виявляється також у тому, що більш освічені брати не хизуються своїми знаннями або освітою, а служать ними тим, хто таких знань не має. Покора готова завжди вчитись. Немає такого моменту, коли можна сказати: я вже все знаю.
 
Покора у житті святого Франциска не стосувалась лише однієї якоїсь сфери його життя. Вона цілковито охоплювала його. Святий Бонавентура так пише про Франциска: «Він став покірним для вшанування Бога; був слугою Бога все більш покірним через те, що піддавався ближньому; був найпокірнішою людиною через те, що погорджував собою». Якщо підемо дорогою покори, то те, що гірке стане солодким, як це було у житті святого з Асізі.
 
Ісусе, тихий і покірний Серцем, вчини наші серця подібними до Твого!
 
Використано матеріали з Лексикону францисканської духовності

Додати коментар


Захисний код
Оновити