Любов за любов, терпіння за терпіння
http://delaetedom.ru/

Життя слуги Божої с. Хілярії Глувчинської

Автор тексту Моніка Мельон
переклад з польської с. Кляра Вінцевич

I частина. Біографія

У триваючому беатифікаційному процесі другої групи 122 мучеників Другої світової війни серед кандидатів на проголошення блаженними є постать сестри Хілярії Емілії Глувчинської зі Згромадження Малих Сестер Непорочного Серця Марії (гонораток).

Її надзвичайність полягає в умінні єднати глибоке духовне життя з повнотою життя серед людей, в тому числі з працею медсестри. Вміла також зарадити у складних ситуаціях, що вимагали відваги та мужності. Оточуючі знали її як незвичайну, жертовну медсестру, котру цінували за професійні здібності. Обдарована від Бога багатьма благами, сестра Хілярія називала себе «одне бідне ніщо», «безодня бідності», «ходяча гордість і нестерпна злість», так само підписувалась і в листах. Вела глибоке внутрішнє життя і переживала надзвичайні духовні стани, про що знали тільки сповідник та співзасновниця Згромадження Слуга Божа Анеля Роза Годецька (1861 – 1937).

Замолоду с. Хілярія жила в глибоких стосунках любові до Бога. Звідти теж зродилося її чернече покликання: «Прийшла [до Згромадження ]для того, щоб краще служити найсолодшому Ісусові, більше любити, а особливо терпіти, відплачуючи любов’ю за любов, терпінням за терпіння…» Вдивляючись в Божественного Нареченого, помічала та оточувала молитвою тих, хто Йому найдорожчий – грішників. Великим прагненням її серця було, щоб вони пізнали Любов. Жила в дусі відречення та покути за священиків, які віддаються служінню в таїнстві покаяння, а також за людей, які не хочуть користати з цього таїнства. Сама досвідчила багато упокорень з боку сатани в очікуванні моменту сповіді. Хотіла, щоб на неї не звертали жодної уваги, а навіть щоб нею погорджували. Однак своєю поставою збуджувала зацікавлення багатьох людей, часами ставала приводом контраверсії, і навіть обурення… Ким вона була?

Слуга Божа народилася 9 травня 1887 року на території Любельського Полісся в Свєрщові. Охрещена тижнем пізніше у віддаленому близько 4 км храмі св. Станіслава у Верещині, оскільки в рідній місцевості була тільки православна церква. Її батьки, Степан та Юзефа Вєжховські, котрі служили у маєтку панича, виховували її в дусі глибокої віри та змалку навчали молитви і праці над собою. Пригадує, як вчилася пробачати в щоденному житті: «З Твого настільки люблячого найсолодшого Серця спливає та благодать, що від наймолодших років дала мені зрозуміти, що старалась в тому [йдеться про прощення на щодень] тренуватись, але часто падала, поки навчилась цього. О Ісусе, мій Ісусе… як же лагідно та милосердно, мій найсолодший Ісусе, Ти допомагав мені, коли я падала, знову піднімав мене для тренування в чесноті. Ісусе, мій Ісусе… хай Тобі буде подяка нескінченна…» З особистих записів Емілії виникає, що вона була дуже зв’язана зі своєю родиною. На сьогодні однак немає інформації про долю її рідних.

Попри сільську атмосферу молода дівчина закінчила початкову школу (4 класи) і покинула рідну домівку. Втекла?.. Так! Але…від кандидатів, що просили її руки, тому що прагнула присвятитись службі Богу. Прибула до Ченстохови, де почала працювати на фабриці швеєю. Там знайомиться з безгабітовими «фабричними сестрами» – Малими Сестрами Непорочного Серця Марії.

6 січня 1912р у Ченстохові Емілія розпочала свою чернечу формацію. До новіціату її прийняли через 2 роки, 14 січня в Новому Місті над Пилицею, давши ім’я Хілярія від Імені Ісуса (зміна імені є традицією серед сестер і до сьогодні як знак «смерті для світу» і початку нового життя).

Нове Місто над Пилицею на той час знаходилося на території, що була окупована російськими військами. В тамтешньому монастирі на правах указу царя Олександра ІІ про скасування орденів в Польському Королівстві від 1964 р. перебували отці капуцини, а серед них – блаженний Гонорат Козьмінський, засновник Малих Сестер Непорочного Серця Марії. Капуцини до Нового Міста були вислані з Закрочима, що неподалік Варшави, в 1892році. Тільки від 1905 р., їм дозволили відкрити новіціат і приймати нових братів (після 8 років та 8 місяців відмовлення дев’ятниці в цьому намірі; наймолодший отець тоді мав 60 років…).

28 липня 1914 року в Сербії розпочалася Перша світова війна. Росія, союзник Сербії, починає мобілізацію – і вже 31 липня 1914 року в Новому Місті з’являються плакати, де Німеччина оголошувала війну Росії. Помешкання сестер гонораток, в якому проживала с. Хілярія, було частково зайняте російськими солдатами, а пізніше в жовтні 1914 року – німецькими, які на першому поверсі розмістили лікарню для поранених. Коли німці відступили, Нове Місто опинилося на території, яку обстрілювали обидві сторони конфлікту. Канонада була дуже інтенсивною, місцеві жителі навіть вже звикли до обстрілів та до бомбардування з аеропланів і переважно ховались в погребах, а також у підземеллях монастиря отців капуцинів. Сестри також переховувалися в підземеллях капуцинського храму, що знаходився неподалік. Під час боротьби (що тривала 48годин) с. Хілярія була єдиною з сестер, хто не залишив домівки, та готувала сестрам їжу. Згадує учасниця тих подій, м. Роза Годецька: «Ввечері с. Хілярія приносила нам суп, який могла приготувати лише тоді, коли темніло, щоб німці не побачили диму. Ця дорога сестра не боялась нічого і лишалась стерегти будинок. (…) Покійні вже сестри Себастьяна та Оттона боялися вийти навіть до монастиря, тому ховались в старому погребі, взявши свою постіль, і сиділи на картоплі, всього позбавлені. Але в цьому не можна нікого звинувачувати, бо страх має великі очі, і не кожен має достатньо сил, щоб його опанувати, оскільки це не завжди залежить від людини».

Остаточно Мати Співзасновниця, Слуга Божа Анеля Роза Годецька, з благословенням о. Гонората вирішила залишити Нове Місто над Пилицею. Разом з 10 сестрами-новіціатками 14 травня 1915 року вона вирушила через Варшаву до Денебурга (тепер Даугавпілс, Латвія), а пізніше до Вільнюса. Подорож була нелегкою. Спочатку сестри поїхали потягом з Варшави. Тут також с. Хілярія робила те, що на перший погляд здавалося неможливим. Для цілої групи сестер, в тому числі для Матері Співзасновниці, їй вдалося на переповнений потяг, куди дістатись навіть на сходинки вже було досягненням, взяти квитки в… вагон вищого класу (спочатку квитки вони придбали в інший вагон), і це цілком легально – до часу, поки не знайдуться для них інші місця.

У Вільнюсі сестри перебували довший час. С. Хілярія склала перші чернечі обітниці 1 травня 1916 року та працювала в кухні для бідних аж до 1918 року, після чого повернулась до Польщі. Після відповідного приготування від 7 квітня 1920 року розпочала працю медсестри в інфекційній лікарні Ченстохови, також опікувалась хворими сестрами в генеральному домі по вул. Кляшторній. 19. В 1926 – 1930 роках, коли виникала потреба, заміняла медсестер в інфекційній або резервній лікарні в Ченстохові. Була цілковито віддана хворим, і при цьому швидка та інтелігентна. Бачачи, як лікарі ставили неправильний діагноз, почала сама вивчати медичні книги, в основному про трави, і лікувати хворих за допомогою лікарських трав, що принесло позитивний результат. Таким чином, вона здобула довіру і велику пошану в пацієнтів. Стала для них авторитетом, що, звичайно ж, не подобалось лікарям з цієї лікарні. Тому її перевели на нічні зміни, щоб утруднити контакт з хворими, а коли й це не допомогло, в 1931році її остаточно звільнено з праці в лікарні. Тоді с. Хілярія почала опікуватись хворими сестрами в генеральному домі.

Також періодично вона перебувала в інших домах Згромадження, наприклад, у Пісках біля Челяді, Любліні, Цєхоцінку, щоб там опікуватись сестрами, які потребували медичної допомоги. Всюди опікувалась хворими з героїчною відданістю та жертовністю. Вирізнялася також любов’ю до убогості та духом покаяння. Мати Франциска Лендзька, яка разом зі Слугою Божою була в новіціаті, пригадує, що с. Хілярія, прагнучи уподібнитись до убогого Христа, вибирала завжди все найгірше (наприклад, жила в коморі під сходами), обмежувала себе щодо споживання їжі та щодо сну. Ніколи не казала, що стомлена. В тяжких хвилинах особливо єдналася зі своїм Улюбленим: «Через декілька неділь опіки над паралізованою сестрою почулася безсилою. Одного разу не змогла підняти хвору вище на подушки, і просто стояла безпорадна. (…) Тільки намагалася підняти її, здавалося, що крижі от-от переламаються, і не могла поворухнутись. Тоді сказала: «Ісусе… я ж з Твоєї волі тут, допоможи мені, Тобі ж ніщо не є тяжким». Деякий час навіть не дивилась на хвору, що зсунулась з подушок, а потім спробувала ще раз підняти, хоча б трошки. Та здалося, що це вже була не та сестра - підняла її без проблем і відразу почула: «Дивись, як Я тобі допомагаю».

Вічні обітниці склала 5 листопада 1924 р. в Ченстохові. Через два роки разом із сестрою Домініком Юзефою Мурашевською, хворою на рак, що поширився вже на печінку та черевну порожнину, с. Хілярія молилась дев’ятницю за заступництвом святої пам’яті о.Гонората Козьмінського OFM Cap – капуцина (1829 - 1916), і була свідком зцілення хворої. Це чудо стало приводом до беатифікації капуцина. Вела глибоке внутрішнє життя, і вже під час перебування у Ченстохові переживала надзвичайні духовні стани, про що знали тільки Мати Анеля Роза Годецька та сповідники ( в роках 1928 – 1932 рр. ним був о. Степан Шаварин OSPPE І, в 1931р. – о. Юрій Імєля, в 1932-1933 рр. – о. Прокоп Ровенський OFM Cap, в 1933-1936 рр. – о. Ільдефонс Новаковський SJ і в 1933-1939 рр. – о. Людвіг Шепета). Ісус Христос покликав її до винагороджувальної жертви зі свого життя, між іншим, за священиків, богопосвячених осіб, і особливо за навернення маріявітів. Однією з форм покаяння була щоденна сповідь в цих намірах. В такий спосіб сповнювалося тихе духовне мученичество. Сестра намагалась приховати свій духовний стан від людського ока. З цією метою блазнювала або вживала дитячих слів. Це звичайно ж, було причиною того, що від неї відвертались оточуючі. Щоденні сповіді с. Хілярії збуджували контраверсію в ченстоховському середовищі. З цієї причини було прийняте рішення перевести її до Нового Міста, що й сталося в серпні 1932р. Там вона працювала медсестрою в новіціатському домі. Оскільки с. Хілярія не знайшла там відповідної духовної допомоги зі сторони сповідників, у лютому 1933р. прийнято рішення про наступну зміну її місця перебування – цим разом сестра була переведена до Варшави, на вул. Пивну, 43. У Варшаві с. Хілярія була адміністраторкою будинку та гуртожитку для дівчат, яким керували сестри. Служила також своїми медичними знаннями. Там застала її Друга світова війна. С. Хілярія, в міру своїх організаторських здібностей, була визначена коменданткою дому. Пам’ятного дня 17 вересня 1939 року (неділя) німецькі війська взяли в оточення варшавське «старе місто». У неділю 17.ІХ.1939 р. німці бомбардували цю частину Варшави – все тривало близько півтори доби. Горів Королівський Палац, кафедральний собор та багато інших будинків міста. Сестри вранці пішли до єзуїтського храму, що по вул. Святоянській, прагнучи взяти участь у Св. Месі, але святиня також потерпіла від бомб і люди лишились ув’язненими всередині. Незважаючи на це, с. Хілярії вдалось вибратись на волю і вона побігла, щоб урятувати Пресвяті Дари в домашній каплиці. Щоб подолати такий відрізок дороги, потрібно було мати велику мужність, бо пересуватись треба було під градом куль, а до каплиці вів засклений перехід. Будучи вже біля дарохранительниці, сестра була тяжко поранена в бік та черевну порожнину, і осунулась на завали перед вівтарем. У такій позиції знайшли її мешканці будинку, коли зайшли до каплиці. С. Хілярія мовчки кивнула головою в сторону дарохранительниці. Пресвяті Дари та помираючу с. Хілярію було забрано. Прийшов отець єзуїт і уділив їй розгрішення, після чого санітари забрали її на носилках до рятівничого пункту. Сестри шукали Хілярію в лікарнях та рятівничих пунктах, але ніде не знайшли жодної інформації про неї. Похована разом із багатьма вбитими жителями Варшави правдоподібно в одній із братських могил. Таким чином виконалась її заповідь про незвичайні умови. в яких помре.

Як пригадує с. Рита Гузіковська, заступниця настоятельки в Варшаві, с. Хілярія завжди прагнула, щоб зникнути з лиця землі, не роблячи навкруги себе розголосу. В щоденнику слугиня Божа виразила своє велике прагнення: «Ісусе, мій Ісусе, Ісусе найсолодший, окрім любові до Тебе нічого не прагну, о мій Ісусе, щоб тільки могла пролити власну кров і з’єднати з Твоєю на подяку, що так лагідно підтримуєш найбідніше творіння…» Здається, молитва ця й була вислухана 17.ІХ.1939р., коли сестра загинула, рятуючи Пресвяті Дари. С. Хілярію було приєднано до групи 122 мучеників Другої світової війни, беатифікаційний процес яких почався 17 вересня 2003 р. у Варшаві. А 14 листопада 2003р. в Ченстохові відкрито її допоміжний процес, який завершився 6 грудня 2005 року.

ІІ частина: Духовність Слугині Божої с. Хілярії Глувчинської

Таємниця внутрішнього життя Слуги Божої була увічнена в чотирьох зошитах, яким надано спільну назву «Духовний щоденник». Це запис її духовної боротьби протягом 1928-1938 років. Записала їх за наказом сповідника, і це було для неї актом послуху. Зміст записів – це переважно розмови з Ісусом. Також у ньому знаходяться діалоги з Богом Отцем, Матір’ю Божою, св. Франциском Ассизьким, св. Єлизаветою Угорською, св. Терезою від Дитятка Ісус, а також із блаженним Гоноратом Козьмінським. Також с. Хілярія записала деякі слова, що говорив до неї сатана.

Із розмов с. Хілярії видно, що вона не мала бажання записувати свої внутрішні досвідчення. Боялась, що слова, які чула чи «відчувала», є плодом її уяви або походять від сатани. Багаторазово Ісус переконує її до ідентифікації особи, яка з нею розмовляє і того, що чує. Під час записів вона почувалась ніби внутрішньо примушеною: «Виразно почула в душі, нічого не могла заглушити, навіть бігаючи чи виконуючи різні справи. Була змушена записувати на ходу, щоразу перериваючи розмову з сестрами, іншим разом ховалась, щоб не підставляти любих сестер, бо про мене говорили: «Де стане, там пише», і справді це виглядало дуже дивно, коли стану в коридорі і так записую слово за словом». Не могла раніше скласти змісту запису, тому що після внутрішніх відвідин переживала духовну темряву і напади зі сторони сатани. Сам Господь дав їй наміри, в яких мала молитись і покутувати, наприклад, за тих, хто не хоче сповідатись, за тих, хто не довіряє, за Батьківщину, за священиків. Поступово Ісус ставить їй щоразу більші вимоги, одночасно затискуючи узи любові. Він підготовляв її до більших терпінь, поступово очищуючи. Тоді сестра мала справжні духовні ночі. У таких моментах вона смиренно ставала перед Богом і цілковитим зусиллям волі визнавала віру наперекір сумнівам, які відчувала, та навіть блюзнірським думкам. У своїх молитвах Слуга Божа просила за Церкву, Батьківщину, керівників уряду, алкоголіків, людей, що живуть без шлюбу, тих, хто робить аборти, агностиків і тих, хто свідомо насміхається з віри. Особливо молилась за священиків, сповідників та богопосвячених людей. Жертовна постава с.Хілярії подобалася Богові. В 1931 р., її попросили про спеціальну покуту за о. Івана Ковальського (1871-1940), єпископа та керівнику маріявітів. Через рік Ісус збільшив кількість осіб, за яких мала покутувати Слуга Божа. Слухняно виконуючи всі ті настанови, вона невтомно відновлювала готовність на приношення себе в жертву.

Дана Слузі Божій благодать пізнання людських гріхів була пов’язана з особливою формою винагородження: щоденно сповідатися. Через це часто вона була підлеглою нападам сатани як у внутрішній, так і у зовнішній спосіб. Така сповідь тривала зазвичай від однієї до двох годин. Було це для неї приводом до величезного смирення, тому що сестри та інші, хто очікував на сповідь, не заощаджували їй злісних зауважень. Сама ж вона остерігалась перед обов’язком щоденної сповіді. Важко також було знайти відповідного священика, тому що не всім Господь Бог дозволяв зрозуміти посланництво с. Хілярії.

Оскільки с. Хілярія бачила гріхи та зневаги, вчинені Богові та Його Матері, це викликало у неї сльози болю, але при цьому говорила: «Коли повертаюсь до своїх обов’язків, то змушую себе посміхатись до кожного, щоб приховати стан душі, і так завжди це якось проходить. Більше того – ніхто ніколи не бачить мене в сльозах, хоча б мені зустрілося те … що вже в житті не раз зустрілося, я ніколи ні над чим не плакала…».

Найбільших страждань завдавали с.Хілярії напади сатани. Він не втомлювався завдавати їй болю різними способами – як у тілесній сфері , так і в духовній. Віддання себе на жертву винагородження за грішників не могло бути байдужим злому духові. Люди, які щоденно зустрічали Слугу Божу, пригадують видимі знаки на її тілі після тих змагань: «Найбільше злі духи дратувались, коли с. Хілярія молилась за грішників… Тоді вдаряли бурею злоби, блюзнірств… і мучили нашу сестру страшним способом… Після таких мук с. Хілярія не могла прийти до тями. Деколи ходила поранена та з синцями кілька днів після таких змагань…»

Господь Ісус допускав на с. Хілярію ці страждання для доповнення винагородження за грішників: «Я є котрий є, слухай голосу Мого. Ці страждання при сповіді допускаю, єднай їх із моїми Гетсиманськими стражданнями, жертвуй за тих, котрі не хочуть сповідатись та за священиків, котрі грішать проти целібату…»

Сатана мав до неї стільки доступу, скільки дозволив Христос, щоб не позбавити її сил до нормального виконання обов’язків. Сам Господь зміцнював її в тих досвідченнях: «Лицарю, будь зміцненим, підкріпленим, тривай надалі в боротьбі з неприятелями, щоправда. дуже міцними, але супроти Моєї потуги дуже слабкими. Змагайся з вірою в Мою допомогу та терпи, нехай там що на тебе припаде: град чи дощ, блискавки чи грім, холод чи спека. Будь завжди готова до всього, переживай все в єдності зі Мною, щоб відшкодувати та винагородити Мені. Я перебуваю з тобою завжди, не залишу тебе ніколи і ніхто тебе не вирве з Моїх рук. Щоб тільки ти сама не вирвалась та не залишила Мене».

Невпинна боротьба поступово очищала серце та душу Слуги Божої. Приймала ці терпіння як вияв своєї безмежної любові до Божественного Возлюбленого. Він же віддав своє життя з любові до людей, беручи на себе їхні гріхи, щоб вони мали життя вічне.

Господь просить про важкі, як на наш погляд, форми покаяння, одночасно роблячи її здатною до нормального виконання обов’язків, так щоб не потребувала надзвичайних відносин. Якщо. наприклад, після об’явлень Муки Господньої він допускав цілодобовий біль голови, то дозволяв на відпочинок у відповідному часі або давав витривалість, незважаючи на терпіння. Сам це пояснював: «Потрібно, щоб ти спала, їла, і в цьому бачила Мою волю, щоб інші не могли сказати, що таких речей робити не можуть. Я не потребую надзвичайних речей і не домагаюсь їх, прагну тільки любові, любові, віри, довір’я…»

Ісусе, мій Ісусе, Любове предвічна, я є найнещаснішим творінням, але, довіряючи силі Твоїх заслуг, прагну, щоб скільки є зірок на небі, крапель води в морях, крупинок піску на земній кулі, листків на деревах та квітах, різноманітних істот, що заселяють землю та святих на небі, стільки сердець щоб Тебе любили такою любов’ю, якою Ти Сам, мій Найсолодший Ісусе, любиш Отця Небесного.

О Любове, Любове, чому ж Тебе всі не кохають, чому не думають про цю велику Тайну Любові, де з великої любові укриваєшся під непомітною постаттю хліба? Ісус, якщо на це Твоя воля, я готова жити в цьому терпінні хоч до кінця світу. Тільки про одне прошу: сам підтримуй мене, бо без Тебе, Ісусе, мій Ісусе, нічого не можу, тільки прагну бути жертвою, як Ти домагаєшся, мій найсолодший Ісусе, на що теж маю дозвіл від Генеральної Настоятельки та сповідника – бути жертвою за інших, щоб, мій Коханий Ісусе, як найбільше душ зміг вирвати у сатани. Ісусе, мій Ісусе… Любов та Милосердя Твоє навіки прославляти буду… Ісусе, любове моя… відновлюю мою відданість без жодних застережень. Про одне тільки прошу, Ісусе мій улюблений, додавай сил та роби зі мною, що Тобі подобається. Бачиш, мій Ісусе, я ніщо, нічого не маю, нічого не можу, це одне щастя і потіха для мене, ніщо, що мій Ісусе, Ти є всім… Повторюю: не хочу Тебе ображати, тільки любити прагну Тебе. О Ісусе найсолодший, вчини, щоб я прозріла, пізнала Тебе і себе. Тебе пізнала, полюбила, а собою знехтувала. Ісусе, мій Ісусе, це ж є Твоя найсвятіша воля. Коли ж, ах, коли ж надійде та хвилина, коли ж будуть заспокоєні прагнення, мій Ісусе, Твої і мої? О мій любий Ісусе, щоб лиш Тебе безперервно кохала жертовно. О Ісусе, Ісусе, як тяжко жити, не кохаючи Тебе так, як хотіла б Тебе кохати! О, що це за біль серця, коли розумію, що чогось іншого прагну, а щось інше роблю. Ісусе, мій Ісусе, чи розумієш моє терпіння… Почула: «Розумію тебе, голубко моя. Бачу сльози твої, дивлюсь на тебе, як на… прагни, прагни, а будеш насичена…» Згадую ревність св. Вероніки, котра, не зважаючи на людські погляди, вчинила добро з любові до Тебе. А те Обличчя, котре Ти дав їй в нагороду… авжеж, Твоя ікона намальована на моїй душі. Чи прикрашаю її, закінчую, як цього очікуєш від мене(…)? Скільки разів перемагаєш себе з любові до Мене, стільки разів прикрашаєш(ся). О любове, любове найсолодшого Ісуса мого, віддаюсь Тобі без застережень на всепальну жертву, волію, прагну в Тобі зникнути. як в океані крапля води. О Ісусе, мій Ісусе, прийми мене до океану своєї Любові, нехай в ньому розчинюсь.

Боже, мій Боже, єдина любове моя, дай, щоб прозріла і так бачила, як Ти, мій найсолодший Ісусе, бачиш… в мені. О Ісусе… і нічого немає закритого перед Тобою, предвічна Любове. Ти є Світлом, що освітлює кожного. Освіти мене!

Хай буде Бог за все прославлений, за все, що допускає і робить. О найсолодша любове моя, з прірви бідноти моєї, з довірою в міць заслуг Твоїх, через усі Найсвятіші Рани благаю Тебе за священиків цілого світу. Ісусе мій Улюблений, на їхні слова сходиш з неба, і. якщо хочеш, можеш допомогти. О Ісусе, Учителю Наймогутніший, дай їм Твоє серце і любов, і уділяй їм мудрості своєї…

Душа рветься до Тебе, Єдина Любове, щоб сам на сам залишитись з Тобою. Не хочу бути відомою, щоб не займати собою нікого…